Бородянський футбол

Легенди бородянського футболу: Олександр Марцун

Ми продовжуємо серію публікацій про славетні імена бородянського спорту. 

Олександр МАРЦУН:

«У МАТЧІ ПРОТИ МОСКОВСЬКОГО «СПАРТАКА» ВІДПОЧИВАВ»

2006 року найкращим футболістом Бородянщини було визнано досвідченого оборонця Олександра Марцуна. На церемонії нагородження він, щоправда, говорив, що краще цей приз було б віддати комусь з молодих, але, відкинувши скромність лауреата, маю додати: краще б молодь знала, на якому рівні встиг пограти один із нинішніх її учителів. Саме з цією метою ми познайомимо наших читачів із Олександром. Тим паче, що побільше дізнатися про його виступи цікаво буде не лише юним, а й тим, хто на власні очі бачив гру Марцуна і років десять-п’ятнадцять тому.

ВІЗИТІВКА

Олександр МАРЦУН. Народився 15 серпня 1972 року в Броварах. Крайній оборонець, виступав також у центрі захисту. Вихованець бородянського футболу, перший тренер – А. П. Демченко. Навчався футболу у школі київського «Динамо» (тренер – О. О. Лисенко). Виступав у командах: «Динамо» (Біла Церква), «Машинобудівник»/«Гарт»  (Бородянка), мініфутбольний «Скіф-Сілікс» (Київ), «Темп» (Шепетівка), «Балтика» (Калініград), «Кубань» (Краснодар), «Факел» (Воронеж), Красноярськ, «Буча-КЛО» (Буча), «Єдність» (Плиски), «Дніпро» (Обухів), нині допомагає бородянській та дружнянській командам на обласному та районному рівнях. Освіта – вища (Київський інститут фізкультури).

 «Якби не грав у міні-футбол – може, і ноги краще служили б»

– Олександре, якщо пригадати початок вашої біографії у футболі – все починалося із великого захоплення?

– Безперечно. Я народився у Броварах, але у школу пішов уже в Бородянці. І малим бачив, як інші діти бігають, граються з м’ячем. Звісно, було цікаво, але самому підходити було якось ніяково. Пособив мій брат Ігор: це він за руку повів мене до Анатолія Демченка, який грав у нашому «Машинобудівнику» і займався паралельно з дітьми. Звісно, пам’ятаю виступи екскаваторників, особливо стежив тоді за грою Демченка та Сергія Дзюби, які вели командну гру. Добре пам’ятаю виграш Кубка республіки 1986 року, незабутні матчі моїх тодішніх дорослих кумирів.

– Цікаво: ваші кумири – хавбек Дзюба та форвард Демченко. Можливо, і самі думали не лише про захист власних воріт?

– Проблеми вибору позиції не мав: просто хотів грати у футбол, і готовий був зіграти на будь-якому місці на полі. Футбол дуже сприймав до серця. Це від бійок не плакав, а після поразок у дитячих матчах інколи не міг стримати сліз. У одному з поєдинків опинився на лінії воріт і прийняв на себе кілька ударів суперників – і у руку, і у груди. Тренери говорили: «Ну, Саша, захищаєш, як Матросов амбразуру». А коли закінчив вісім класів школи, то разом із другом і однолітком Андрієм Баранівським приглянувся тренеру «динамівських» юнаків Сан Саничу Лисенку, проти команди якого ми не раз непогано грали (я – останнім захисником усе підчищав, Андрій – у півзахисті багато м’ячів забивав).

За кілька років у «Динамо» (Київ) об’їздили пів-Європи: Італію, Голландію, Польщу... Брали участь у багатьох турнірах, чимало призів навигравали. На півроку я перейшов у білоцерківське «Динамо», яке на той час під керівництвом Володимира Онищенка грало у другій союзній лізі. Але не сподобалося, що мене, молодого, не випускали грати, даючи лише по кілька хвилин наприкінці гри. Тож повернувся у київське «Динамо», а потім розпочав виступи у бородянському «Машинобудівнику» під керівництвом Демченка. Навчаючись в інституті, спробував свої сили і у міні-футболі: у складі команди «Скіф-Сілікс» (Київ), яка представляла мій ВУЗ, виграли навіть Кубок України. Було важко: тренування – ввечері, потім – додому, а з раннього ранку знов їдь на Київ. Зате від самих виступів отримував задоволення. У фіналі Кубка (проти запорізького «Віннера», здається) за сім хвилин до кінця зрівняв рахунок (2:2), і хоча не забив післяматчеве пенальті, команда у підсумку виграла трофей. Нам аплодував повний людей Палац спорту, мені як кращому захиснику вручили сувенірну матрьошку, усім гравцям дали по $ 50 премії, а банкет з нагоди перемоги влаштували на плавучому ресторані біля метромосту. Ще потім дружина жартувала: «Ти, – мовляв, – не забув ще, що ми є?». Аж через півроку отримали і офіційне «визнання» – звання майстрів спорту з міні-футболу.

– Із футзалу на футбол, напевно, важко перебудовуватися...

– Дуже важко: і швидкості різні, і манера гри, і стиль. Хоча міні-футбольні м’ячі тоді ще були такими ж, як і футбольні, все ж грати у залі треба було геть інакше. Це вже у міні-футболі я зрозумів значення слова «поплисти»: це коли гравець стомиться і не може швидко розвернутися за м’ячем, а повертається довго, плавно. Так от у мене такого не було: завдяки сильному удару, багато забивав, не «плавав» на паркеті, а рухався правильно. Але на ноги напруга йшла шалена: за тренування заношував до дірок пару кедів, та й кросовки не витримували. Уже тепер думаю, що якби не міні-футбол, то мені і ноги служили б краще... Бачив, що я гірше бігаю, стомлююсь, і мій тренер у «Гарті» Віктор Степанович Жилін: одного разу ми посперечалися, і я залишив команду. І от одного разу в інституті знайомий мені ще за «Динамо» Андрій Головаш запропонував мені спробувати сили у шепетівському «Темпі». «А яка це ліга?», – запитую. Він каже – «вища», і веде в готель «Спорт», знайомитися з тренером команди Леонідом Івановичем Ткаченком. Я вдало пройшов збори, і мав уже грати у основі, але за тиждень захворів на запалення легенів і «вилетів» зі складу. Все почалося без мене, і лише через півроку, виходячи на заміни, підміняючи дискваліфікованих та травмованих, я завоював собі місце у складі. Потім, коли пішли затримки з грошима, досвідченіші пішли. А нам, молодим, до цього не було особливого діла: головне – гра, а те, що гроші дають раз на два місяці – не така біда. Завдань перед нами не ставили, тому й грали ми у власне задоволення. Колектив підібрався неабиякий: брати Капанадзе, Аваков, Скаченко, Якубовський, Деревинський... Я особливо здружився з харківськими хлопцями, та й з Ткаченком мав нормальні відносини.

– Тоді багато говорили про «нецікавість» української вищої ліги...

– Ні, що ви! Грати було цікаво. Навіть гранди на класі не могли вигравати. Проти динамівців у Києві ми якось витримали 0:0, запам’яталися і інші поєдинки.

«Лікарі казали, що можу померти прямо на полі»

– У «Балтику» переходили разом із знайомими із Шепетівки?

– Калінінградці якраз вийшли у першу лігу і запросили Ткаченка, а він вирішив брати з собою мене і Олександра Помазуна. Але я мав одну проблему: у Шепетівці, щоб отримати гроші, мусів підписати контракт. Тож при переході мав затримку: місяць «Темп» і «Балтика» домовлялися, чекали трансферу, і лише по вирішенні цих проблем я почав грати. З ігрової точки зору все було добре: грав постійно, забивав, команда вийшла за підсумками сезону у вищу лігу. Але у керівництва клубу було своє бачення складу, і хоч тренер розраховував на мене, я залишив колектив. На той час у вищій лізі України грала команда «ЦСКА-Борисфен», і я перейшов туди. Але грошей на мій трансфер кияни не мали, і я був там без контракту, лише тренувався. І от на одному із занять на центральному полі Республіканського стадіону я зазнав тяжкої травми. Лікувався півроку самотужки, ніхто мною навіть не цікавився. А коли одужав – зідзвонився із колишніми партнерами по «Балтиці», і вони запросили мене до Краснодару. Буквально в останній день заявок у приміщенні Російського футбольного союзу в Москві «Кубань» підписала зі мною угоду. Повірили моїм друзям, котрі представляли мене як хорошого гравця: брали, не бачачи у грі, як «кота у мішку». Тому і контракт за фінансовими умовами був скромним. А поки набирав форму – захворів і був госпіталізований з підозрою на хворобу Боткіна. Лікарі навіть забороняли грати у футбол, казали, що я можу померти прямо на полі. Не давали грати і у команді: мовляв, краще хай гроші пропадають, ніж ти загинеш. Але я самостійно почав бігати кроси. Попервах навіть печінка набухала, але я таки зміг виходитися, сам відновив собі форму регулярними заняттями. Але тренер не дозволяв навіть тренуватися, і лише коли я написав президенту заяву: «Я не звинувачуватиму нікого, якщо зі мною щось трапиться на полі», а той скріпив її печаткою, я повернувся у футбол. У матчі проти «Луча» у Владивостоку забив гол на самому початку зустрічі (тамтешня преса пише – на 12 секунді! – прим.авт.). Відіграв усі останні десять матчів сезону, витіснив із складу капітана команди. Коли тренер Бражников хотів «зняти» мене зі складу в угоду капітанові, за мене хлопці заступилися: як можна, коли він добре грає?

– А чому так швидко залишили «Кубань»?

– Все йшло добре, грою заслужив новий контракт із кращою оплатою, багато забивав голів і навіть отримав запрошення у елітний «Чорноморець» (Новоросійськ) після вдалої гри проти них у кубку. Аж ось на одному з матчів зустрічаю селекціонера з «Балтики», яка тоді виступала у вищій лізі. Кого, кажу, переглядаєш? Відповідає: на тебе приїхав подивитися. Досить уже тут голів забивати!

Так я вдруге опинився у «Балтиці» під керівництвом Ткаченка. Все йшло добре, але знову на зборах зазнав травми: у матчі проти казанського «Рубіна» отримав по «ахіллу», і два місяці лікувався. Так я вкотре пропустив старт сезону, тож мусів пробиватися у зіграну основу, а потім – страхітлива інфляція вересня 1998-го, яка знецінила до смішного наші зарплати. Тільки й того, що в клубі годували... Зате в ігровому плані встиг відчути вищу лігу: пограв і проти «Локомотива», і проти «Спартака». Дебютував і в єврокубках – у Інтертото грали проти «Войводини» (Нови Сад), «Спартака» (Варна), «Дукли» (Тренчин). Хоч і вилетіли з обох турнірів, грали непогано. Можна сказати, що результат 

дала сукупність дрібних помилок, які допускалися в окремо взятих матчах. У обороні мав надійних і відомих партнерів: у воротах – Помазун, який встиг і у збірній України пограти, у центрі – Слава Даєв, російський збірник. Та й у полі грали непогані гравці: Василь Баранов, який потім у «Спартак» пішов, брати Анджиджали, Низовцев, Федьков... А от такі, як ліберо Седньов, і зробили нам такий результат. Щоматчу він щось «чудив», от і програвали матчі, де, як мінімум, нічия мала бути.

– Проти «Спартака» грати було важко?

– Зізнаюся чесно, на полі московського стадіону «відпочивав»: я мав персонально стежити за Анатолієм Каніщевим, і він не мав за гру жодного шансу. А програли через дурниці. Десь півгодини «спартачі» нічого не могли зробити, і «дід» Горлукович зважився на удар з центру поля. М’яч летів довго, і це потім ми встановили, що він із сорока метрів забив... А потім нас уже Цимбалар «добивав».

«Якби ще не травми...»

– Після вильоту шукали нову команду?

– Знову отримав травму, лікувався, і після одужання на пропозицію Саші Стьопіна, з яким грав у Калінінграді, перейшов у Воронеж. Приходив у «Факел» на перегляд – вони вже мали на мою позицію хлопця під контракт. Я із перемотаними колінами, всі казали – як ти гратимеш? Але у двосторонці я проявив себе краще за конкурента, і запросили саме мене. Стартував добре, але у Липецьку заробив тривалу дискваліфікацію, небезпечно зігравши проти колишнього партнера Віті Яблонського. Пропустив багато, і відчув, що чогось не вистачає: гра розладилась, а з мене наче випав якийсь фрагмент. Без мене «Факел» із результативним Валерієм Шмаровим вийшов у вищу лігу, а після непорозуміння з тренером я пішов із команди. На зборах виглядав непогано, але на моє місце взяли торпедівця Гришина – це ж, мовляв, ім’я! Я ще говорив: імена на полі не грають, на старті команда в «яму» потрапить! Так і вийшло. Я сам порадив воронежцям віддати мене у оренду в Іжевськ, щоб і їм, і мені було добре.

– У «Газовику-Газпромі» ви дуже добре стартували...

– Команда була без імен, але грала гарно, у пас. Недарма ж і називали її «сибірським «Спартаком». Почав із помилки у Смоленську: взяв вину на себе, аж хлопці втішали. І... гра пішла! Але хорошу гру знову спинила травма. Ось тут керівництво згадало, що я раніше заступався за тих, кому недоплачували. Пішов у Красноярськ – взяли одразу, але не перебудувався до того часового поясу, коли день і ніч змішуються. А тим часом у Іжевська пішли проблеми, і вони повернули мене на допомогу. Пішли вдалі матчі, команда обіграла фаворита, піднялася. Але у мене був конфлікт із одним словацьким одноклубником, і я залишив команду. А тоді мене дуже вже мучили болі в коліні, і я вирішив: все! Повернуся додому, і буду тихенько на область, район догравати.

– Російська ліга сильніша за українську?

– Навіть не можу сказати, бо я рано залишив Україну, а потім небагато бачив про нашу лігу. Зараз і у Росії, і у нас багато легіонерів, усе вирівнялося. А от щодо манери гри, то тамтешня подобається більше: тут не встиг ще м’яча на тренуванні отримати, а вже тричі по ногах отримав. А у Росії – більше техніки.

– Нині залишається шкодувати лише через багато травм?

– Скоріше, через те, що травми отримував «з нічого», на «рівному місці». Та й футзал своє додав: пішло зношення хрящів.

– Як для оборонця, ви багато забивали...

– Якось рахував для себе – забив на серйозному рівні десь голів 15-17. і всі були якимись... і красивими, але скоріше – потрібними. Ось взяти перший мій гол за «Кубань». Ми вигравали 2:0, але суперник зрівняв рахунок і притискав, відчуваю: от-от третій заб’ють! Я, оборонець, отримав м’яча у центрі, і пройшов усе поле. Всі кричать: мені давай, мені! А я дійшов до штрафної і сам забив! Ми тоді якраз 3:2 виграли. Ще пам’ятаю гол елістинському «Уралану» часів, коли його Яковенко у вищу лігу виводив. У воротах стояв мій одногрупник по інституту Слава Сирота, і я з 5-8 метрів ударив так, що ледве руки йому не повідбивав!

– Які тренери найбільше прилучилися до виховання Олександра Марцуна?

– На перше місце поставлю Анатолія Демченка: він прилучив мене до гри і багато допомагав у житті; на друге – Олександра Лисенка, який у «Динамо» показав мені футбол у світових масштабах; а на третє – Леоніда Ткаченка, який дав мені поняття про зрілий футбол.

– Запитую недарма: не цікавить нині тренерська робота?

– Мабуть, ні: тренерська робота важка і відповідальна, а мені витримки не вистачає. Хоча, граючи на область чи район, пояснюю на полі юним одноклубникам ігрові моменти...

Нині Олександр Марцун, окрім виступів на аматорському рівні за дружнянську «Надію» та збірну районних ветеранів, працює таксистом. Тож подорожнім, які сядуть у його авто з «шашечками», варто розпитати його про футбольні виступи і взяти автограф на пам’ять...

На фото:

«Проти «Спартака» я відпочивав»: Олександр Марцун (ліворуч) протистоїть спартаківцю Анатолію Каніщеву.

Стаття друкувалася в "Українському футболі" (с) Артур Валерко, 2006



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Показать смайлы
 

Комментариев: 0

 



Головні події

Про нас

Футбол Бородянщини, Бородянський футбол, Бородянка, Пісківка, Немішаєве, Клавдієве, Здвижівка, Бородянський район, Бородянський спорт, БРФФБородянська районна федерація футболу заснована та зареєстрована 2008 року.

Вона є частиною структури українського футболу, належачи до Київської обласної федерації футболу та Федерації футболу України.

Щороку федерацією проводиться низка турнірів для дорослих, ветеранських та юнацьких команд різних вікових категорій.

Постійні турніри - зимовий та регулярний чемпіонат та кубок району, суперкубок району.

Проводяться турніри-меморіали Віктора Жиліна, Валерія Патоки, Миколи Клокуна, Анатолія Остринського.

Про керівництво БРФФ читайте тут.


Де ми?

Герб Бородянського району, Футбол Бородянщини, Бородянський футбол, Бородянка, Пісківка, Немішаєве, Клавдієве, Здвижівка, Бородянський район, Бородянський спортПрапор Бородянського району, Флаг Бородянского района, Футбол Бородянщини, Бородянський футбол, Бородянка, Пісківка, Немішаєве, Клавдієве, Здвижівка, Бородянський район, Бородянський спорт, BorodiankaБородянський район знаходиться на Київщині.

Карта району:

Бородянщина на карті Київської області:

Київщина на карті України:


Навігація по темах

- підсумки сезону:
--- 2008.
--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.

--- 2012.

--- 2013.
--- 2014.

--- 2015.
--- 2016.
- зимовий чемпіонат району.

--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.
--- 2012.
--- 2013. P.S.
--- 2014.

--- 2015.
--- 2016.

- фінал кубка району.
--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.
--- 2012.
--- 2013.
--- 2014.
--- 2015.
--- 2016.

- матч за суперкубок району.
--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.
--- 2012.
--- 2013.
--- 2014.
--- 2015.

--- 2016.

- турнір пам'яті футбольної династії Гончаренків
--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.

--- 2012.
--- 2013.
--- 2014.

--- 2015.
--- 2016.
- турнір пам'яті Віктора Жиліна
--- 2010.
--- 2010.
--- 2011.
--- 2012.
--- 2013.
--- 2014.

--- 2015.
--- 2015.
- меморіал Миколи Клокуна
--- 2010.
--- 2011.

- меморіал Анатолія Остринського
--- 2010.
--- 2011.

--- 2012.

- турнір пам'яті Валерія Патоки
--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.
--- 2012.
--- 2013.
--- 2014.
--- 2015.

--- 2016.

- турнір пам'яті Михайла Вдовенка
--- 2013.
--- 2014.

--- 2015.
- турнір пам'яті Тараса Черненка
--- 2011
--- 2012
--- 2013
--- 2014

--- 2015

--- 2016

- Кубок регіональних чемпіонів Київщини імені Петра Безносенка
--- 2009.

- меморіал Олександра Щанова
--- 2010.

- Спортсмен року на Бородянщині
--- 2009.
--- 2010.
--- 2011.


Мои фотоальбомы

Про Бородянку - у всеукраїнській пресі

Статті у рамках проекту Football.ua "Своя рубашка":
>> Про Віктора Жиліна ч.1, ч.2
>> Про Віктора Побігаєва

Ювілейне інтерв'ю із Іваном Іваненком:
>> На сайті sport.ua

Розмова з Леонідом Лавриненком про футбольні поля:

>> На сайті sport.ua

Інтерв'ю із Михайлом Юрченком:
>> На офіційному сайті "Нафтовика"
>> На сайті фанів "Нафтовика"

Стаття про Патрика Агбо
>> Афробородянець

Про турнір пам'яті Віктора Жиліна:
>> На сайті sport.ua
>> На сайті газети "Український футбол"

В'єтнамська кар'єра Олександра Сидоренка
>> У журналі "Футбол Style", стор.70-71

Стаття про екс-гравця "Системи-Борекс" Андрія Мальчевського - чемпіона Індії та Бангладеш
>> У журналі "Футбол Style", стор.110-114


Наше відео

Бородянський футбол - на радіо

Послухати радіозвіт про сезон у районному футболі на "Голосі Бородянщини" можна, натиснувши тут (плеєр відкриється у новому вікні)


Про політику авторського права

Усі присутні на даному інтернет-ресурсі фото- та текст-матеріали створені для ознайомлення і можуть бути відтворені у будь-якій формі тільки після дозволу автора.

Якщо вам потрібні ці фото у кращій якості, або ви хочете використати наш матеріал для своїх ресурсів, звертайтеся, будь-ласка, сюди.


Як повідомити нам про вашу подію?

Якщо ви маєте новини, фото чи анонси цікавих спортивних чи культурних подій, ви можете повідомити нас, написавши повідомлення сюди.

Блог про бородянський футбол робиться комітетом з питань зв'язків із громадськістю районної федерації футболу, тому ми маємо можливість інформувати про ваші події читачів не лише нашого блогу, а й  Футбольної Бородянщини, районних газет, обласних Київської правди та Спортивної Київщини, всеукраїнського Українського футболу та інших видань.

Якщо маєте фото або програми з історії бородянського футболу - також пишіть сюди.


Зверніть увагу:

Борекс, купити екскаватори та техніку, Бородянка

Відеостудія КАтаН


Друзі та партнери

Наша кнопка:

Федерація футболу України:

Асоціація аматорського футболу України:

ААФУ

Всеукраїнська футбольна асоціація студентів:

Футбольний портал Малинщини

Форум Бородянки
Форум Бородянки

Футбольна Київщина
irpinfc.jpg

Футбольна Броварщина

Рідна Пісківка

ФК Звягель750

ФК Звягель750

Молодь Бородянщини

Корпоративна ліга Києва

Відеостудія КАтаН

Шановні друзі з інших

футбольних сайтів!

Ми готові розмістити вашу кнопку

у себе, з цього приводу звертайтеся сюди.


Вам, колекціонери-футболофіли!

До вашої уваги пропонуються програми з матчів "Борисфена", "Системи-Борекс" та інших професійних клубів Борисполя, Бородянки, області, а також унікальна книжкова серія Валерія Валерка - "Національний футбольний літопис", у якій уже вийшло декілька книг!

Написавши сюди і вказавши вашу зворотню адресу електронної пошти, ви дізнаєтеся, як придбати ці та інші цікаві футбольні видання. 

Також приймаються замовлення на виготовлення програмок, календарів-довідників, буклетів, брошур. 




Написавши сюди, не забувайте вказати ваші зворотні координати. Заявки без них не будуть розглядатися. 


Календарь
Ноябрь
ПнВтСрЧтПтСбВск
  
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Blog Live

Як отримувати найсвіжіші новини про бородянський футбол?

Для цього є кілька простих способів:

1. Підпишіться на інформування про появу нових статей на цьому блогу - і ви отримуватимете повідомлення на свою електронну скриньку про кожну нову подію (для цього достатньо ввести свій e-mail в блок нижче).

2. Зареєструйтеся на hiblogger.net та додайте наш блог в друзі.

3. Періодично заглядуйте на наш блог, додавайте його в закладки.



Написати

Гості
ОБОЗ.ua